Автор: Wojciech Grzedzinski
0Олександра Мотренко16 березня 2026, 11:03
Андрій Булава майже десять років присвятив військовій службі, а після погіршення стану здоров’я продовжив службу в ТЦК.
За словами військового, у його родині служба була традицією: батько наполягав, щоб син також став військовим, адже кілька родичів уже обрали цей шлях. Андрій Булава вступив на навчання за артилерійською спеціальністю, однак через рік залишив навчання, оскільки не бачив для себе військової кар’єри. Історію воїна розповіли у Полтавському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки 16 березня.
Втім, військова служба все одно стала важливою частиною його життя. У юності він пройшов строкову службу в артилерійській розвідці артилерійського полку на Кавказі, був заступником командира взводу та отримав сержантське звання. Після повернення до цивільного життя навчався на ветеринара, працював на різних посадах, а з 2012 року активно долучався до громадського життя громади.
Його батько, лікар-анестезіолог, був відомим у Диканьці поетом, автором гімну Диканщини та патріотичних віршів. Сам Андрій Булава займав активну громадянську позицію і був учасником Революція Гідності.
Після початку російської агресії у 2014 році він звернувся до військкомату, однак до війська потрапив лише в січні 2015 року – за мобілізацією. Після цього підписав контракт і проходив службу у Білоцерківському зенітному ракетному полку, де командував лінійним відділенням зв’язку та машиною зв’язку. Бойові завдання виконував поблизу Станиця Луганська.
У вересні 2016 року військовий звільнився, але, повернувшись додому, дійшов висновку, що суспільство недооцінює загрозу з боку Росії. У цей період він займався розвитком козацтва в рідному районі.
У 2019 році Андрій Булава знову підписав контракт – цього разу з 1-ю окремою танковою Сіверською бригадою. Там він став командиром відділення зв’язку механізованого батальйону, який виконував завдання на Донеччині, забезпечуючи зв’язок між позиціями та командним пунктом.
Як воїн зустрів повномасштабну війну
Останній контракт військовий підписав у грудні 2021 року з 72-ю окремою механізованою бригадою ім. Чорних Запорожців. Вибір цього підрозділу був для нього принциповим через козацьке історичне найменування бригади.
На початку лютого 2022 року підрозділ уже мав розуміння, що почнеться велика війна. Повномасштабне вторгнення Андрій Булава зустрів у пункті постійної дислокації, після чого зв’язківці отримали завдання розгорнути командний пункт і забезпечити управління підрозділами. Після боїв за Київщину бригаду перекинули на Донеччину – на Бахмутський напрямок. Військовий працював у районах Курдюмівка, Кодема, Нью-Йорк та Торецьк.
Його підрозділ забезпечував зв’язок на командно-спостережних пунктах, перепрошивав рації, прокладав польові кабелі, відновлював лінії після обстрілів. Роботу часто доводилося виконувати під безперервним вогнем. У районі Курдюмівки командні пункти розгорталися під активними обстрілами, однак зв’язок необхідно було забезпечити будь-якою ціною, адже від нього залежала координація між підрозділами.
«У Курдюмівці мали швидко організувати командні пункти і зв’язок на них. Встановлювали автомобільні радіостанції, а навкруги все гупало і розривалося. Але роботу мали виконати за будь-яких умов – бо без зв’язку нічого не буде: взаємодії, розуміння де свої, де суміжник і де – ворог», – каже воїн.
Попри відсутність безпосередніх стрілецьких контактів із ворогом, небезпека для зв’язківців була постійною. Особливо під час відновлення пошкоджених кабелів у відкритій місцевості, яка прострілювалася противником. Восени 2022 року, коли бригада зайняла позиції поблизу Вугледара, військовий потрапив під танковий обстріл шахти, де тимчасово розташовувався підрозділ. Тоді він отримав першу серйозну контузію.
На цьому напрямку ворог активно застосовував безпілотники, зокрема для скидання боєприпасів. Один із підлеглих Андрія Булави був поранений, а сам він неодноразово уникав загибелі під час ремонту кабельних ліній. Під час одного з таких виходів його врятувала бетонна зупинка, за яку він устиг впасти під час обстрілу уламками. Після цього військовий все одно повернувся до пошуку пошкодження лінії, оскільки зв’язок потрібно було відновити до можливого штурму.
«Часто від вибухів рвуться кабелі, і ми мали пройти ці декілька кілометрів, знайти місце обриву – скрутити дріт, перевірити зав’язок в обидві сторони. Якщо немає – іти далі шукати, поки не усунемо проблему. Якось в посадці сиджу, в’яжу кабель – і розумію, що мене побачив безпілотник – тут же починають летіти по мені міни», – розповів Андрій Булава.
Жити доводилося у глибоких сирих підвалах шахт, де були щури й миші. Гризуни пошкоджували кабелі та навіть ізоляційні матеріали, що додавало труднощів у роботі. Майже рік старший сержант виконував завдання на лінії бойового зіткнення: працював на командних пунктах, перевозив чергові зміни, обслуговував генератори, встановлював термінали Starlink і чергував на позиціях рот.
Як воїн потрапив до ТЦК
Через тривале перебування в сирих приміщеннях у військового розвинулася важка хвороба легень. Після лікування він пройшов військово-лікарську комісію, яка рекомендувала переведення. Андрій Булава намагався перейти до підрозділів протиповітряної оборони та інших частин, однак через вік і стан здоров’я його не прийняли.
У січні 2024 року він звернувся до територіального центру комплектування у Диканьці, де на той момент була вакантна солдатська посада. Там він розпочав службу стрільцем взводу охорони. Саме в цей період військовий отримав нагрудний знак «Золотий хрест» за успішне виконання бойових завдань у складі 72-ї бригади.
Згодом його призначили командиром відділення, пізніше – головним сержантом. У серпні після створення служби цивільно-військового співробітництва в Полтавській області його перевели на посаду штаб-сержанта.
Нині Андрій Булава займається супроводом ветеранів, спілкується з родинами військових і бере участь в організації поховань полеглих захисників. Він вважає цю роботу не менш складною, ніж бойову, насамперед через психологічне навантаження. У своїй роботі військовий часто згадує вірш батька «Стану я солдатом», написаний у 2014 році, який читає молоді як приклад патріотичного виховання.
Військову традицію в родині продовжує і його старший син, який після навчання у Харківському національному університеті Повітряних сил ім. Івана Кожедуба служить у війську, має звання капітана та займається технічним обслуговуванням військової техніки.
