Християнство впродовж історії свого розвитку і поширення дало багато персоналій, які працювали на користь Церкві. Здебільшого нам відомі чоловічі імена проповідників, єпископів пресвітерів, та мало хто знає, що важливу роль в період становлення ранньої християнської Церкви відігравали жінки, які майже непомітно, але дуже суттєво працювали, несучи своє особливе служіння дияконис.
Диякониса (грецьк.Διακόνισσα) служителька, служебниця – це особливий вид жіночого служіння в ранній християнській Церкві I-VIII ст.
Апостол Павло в Посланні до Римлян згадує про дияконису:
«Поручаю вам Фіву,— сестру нашу, дияконису церкви Кенхрейської. Прийміть її для Господа, як личить святим, і допоможіть їй, в чому вона матиме потребу у вас, бо і вона була помічницею багатьом і мені самому» (Рим. 16:1-2).
Першими служебницями, дияконисами можна вважати жінок мироносиць Євангеліст Лука серед них згадує ще Іоанну, дружину домоправителя Іродового Хузи, і Сусанну, а також “багато інших, які служили Йому (тобто Христу) з майна свого” (Лк. 8:3).
Диякониси допомагали апостолам і священнослужителям, опікувалися хворими, сиротами та бідними, а також готували жінок до прийняття таїнства Хрещення.
Через своєрідне ставлення до жінок в цей історичний період диякониси були там, де чоловікам було заборонено.
У Апостольських постановах сказано: «у деякі будинки не можна послати до жінок чоловіка диякона, через невірних: тому, для заспокоєння помислу нечестивих, відправ туди жінку дияконису».
Наприклад, в імператорському палаці існували гінекологіони — спеціальні приміщення, де перебували жінки імператорської родини, а також наложниці імператора.
Тому очевидно, що в такі місця, чоловікам вхід був заборонений. Тому саме диякониси відвідували такі місця зі Святим Причастям, чи іншими духовними потребами.
Функції та обов’язки дияконис: підготовка причасного хліба, допомога під час богослужіння, підтримання порядку в жіночій частині храму, відвідини хворих зі Святим Причастям, підготовка до хрещення, допомога хворим, провідували і надавали духовну підтримку християнам, які були у полоні мусульман.
Вимоги до жінок-дияконис, що допомагали при богослужінні були дещо вищими ніж для інших.
До такого служіння допускалися неодружені жінки, вдови та черниці, котрі досягли сорокарічного віку.
Для інших зобов’язувалося при досягнені 25-річного віку носити особливий одяг і жити в домі батьків до 40-річного віку.
Апостоли Петро і Павло дають рекомендації стосовно жінок:
«Так само жінки нехай будуть поважні, не обмовливі, тверезі та вірні в усьому.»(1 Тим.3:11) «А окрасою їм нехай буде не зовнішнє, заплітання волосся та навішання золота або вбирання одеж, але захована людина серця в нетлінні лагідного й мовчазного духа, що дорогоцінне перед Богом»(1 Петра 3:3,4).
Серед відомих дияконис, згаданих у Біблії можемо згадати: Св. Ніна просвітителька Грузії, Св.Тетяна Римська (мучениця), Св. Ксенія Римлянка.
Служіння дияконис було прикладом милосердя та жертовності. Вони не тільки допомагали в практичних потребах, а й підтримували віру та духовний розвиток спільноти.
Їхня діяльність нагадує сучасне соціальне служіння, яке завжди базується на любові до ближнього та вірності Христу. Поступово зі зростанням кількості жіночих монастирів практика поставлення дияконис поступово зникає, адже їхні обов’язки перебирають черниці.
Наразі в православному світі ведеться обговорення стосовно відновлення чину дияконис.
Відновлення цього чину розпочали в Александрійській Православній Церкві.
Александрійський патріархат офіційно відновив давнє правило рукоположення жінок-дияконис. Так, 2 травня 2024 року митрополит Серафим Зімбабвійський звершив рукопокладення жінки-диякониси. Ця давня традиція, яка була втрачена століттями, відроджена. Можливо вона відродиться і в інших православних церквах.
