14 березня 2026, 09:23
Сьогодні в Україні відзначають День добровольця — і саме тому ми поспілкувалися з одним із них. Сергій Коваль зі Шполянщини — активіст, патріот, громадський діяч і член громадської спілки ветеранів Черкащини «Холодноярські отамани». Він двічі ставав добровольцем: спочатку у 2014-му, потім — у 2022-му. Загалом віддав захисту країни понад чотири роки свого життя.
Коваль був учасником обох Майданів. Пригадує, як 19 лютого силовики захопили Український дім. На той час він працював сільським головою Товмача — і був, мабуть, єдиним головою в окрузі, який не написав заяву про вступ до Партії регіонів за часів Януковича.
— Мене переобирали люди тричі. Потім, коли створилася громада й усе укрупнилося, мене тихенько прибрали і поставили старост, якими можна керувати. Бо я був такий собі бунтар, — каже Сергій Коваль.
Після Майдану він повернувся в село, але не залишився осторонь: волонтерив, возив допомогу хлопцям, які одразу з Майдану поїхали на схід. У червні 2014 року заїхав у Слов’янськ на гору Карачун — туди, куди вже не наважувалися заїжджати інші волонтери.
— Я тоді поїхав до побратимів із батальйону Кульчицького. Мені видали автомат, і я був із ними в окопах. Пригадую, як Гіркін відходив. Тоді ми багато пережили, — розповідає він.
Попри те що кардіолог не давав дозволу на службу за станом здоров’я, Коваль таки був зарахований до батальйону. Застав вихід із Дебальцевого, Вуглегірськ, зачистку. Загалом в АТО провів півтора року, після чого повернувся додому — четверо дітей, треба працювати.
Але щороку — на Покрову, Різдво, Великдень, День Незалежності — обов’язково їздив до хлопців на фронт. З гостинцями для кожного.
Коли 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна, Сергій не спав. Ще ввечері 21-го написав у Facebook, що, схоже, буде війна. Вночі оголосили вторгнення. Вранці він уже збирав речі — рюкзак із часів АТО, бронежилет, каску, аптечку. Усе лежало напоготові.
— Жінка казала: викинь уже той рюкзак. А він лежав зібраний. Наче відчував, — усміхається Коваль.
Родину не вивозив — дружина відмовилася категорично. Дочка, яка була в Києві, сама приїхала до них у село з онуком.
Сергій пішов до 118-ї бригади, 159-го батальйону. Був під Бахмутом, потім — під Покровськом. Звільнився в Запоріжжі — по здоров’ю, по групі інвалідності. Три роки у батальйоні.
Після повернення побачив: усередині країни мало що змінилося. Це боляче. Трагедія січня 2025 року на Корсунщині — загибель ветерана Сергія Русінова — стала для нього і болем, і поштовхом до подальших дій.
— Ми побачили, що не особливо й потрібні країні. Але те, що сталося в січні, стало поштовхом до більшого об’єднання ветеранів. Щось таки почало змінюватися. І вважаю — ми не просто пробували щось змінити, а змінили. Зараз хочемо вибудувати платформу для ветеранів і ветеранок, які повертаються. Щоб хлопці, які прийшли додому, мали розуміння і повагу — і щоб ніхто не казав їм: «Ми вас туди не посилали», — каже Сергій Коваль.
Назарій Вівчарик, фото “Прочерку” та з ФБ Сергія Коваля
