Щось схоже було під час перегляду “Врятувати рядового Раяна” (пригадую 1999 рік в Бостоні), глядач залишав залу, з певних причин та переконань. Так і на 40 хвилині фільму “28 років по тому” несприйняття насилля глядачем сягало певної межі.
Хоча завжди є бажання пошуку моралі. Мораль – це висновок, діагноз так би мовити. Зрештою, мозок захоче відповіді: “Для чого я це дивився і що від мене хочуть?”
Це у випадку, якщо мозок любить шукати та аналізувати, а не просто колекціонувати емоції. Емоція – це ліки, щеплення від психотравм та усіляких депресивних станів. Як і їжа, яку вам декорують під складними соусами та інтер’єрним “дивом” із багатошаровими штукатурками, старою цеглою, напівосвітленням та антроморфними меблями.
Отже, “Храм кісток”. Літературна назва фільму, краще було просто назвати “фільм про сатану” або ж “притча про Люцифера”.
Тонка межа перейдена, ще більша деталізація диявола, ще більше пережовування його дивакуватого образу, як психічно інфікованого. І цим вірусом він інфікує своє військо “пальців”.
Тут все анатомічно і цікаво: ось сам диявол, його розуміння буття й діяння, його військо й місія – місія зустрітись з батьком…
В сюжеті все обумовлено, тобто мале зло породжує більше, тобто мотив зла – зрозуміти свою злу природу. Через що? Через катування, смерть, вбивство, є сцени ритуалів та жертвоприношення, принесення свого війська в жертву, так би мовити селекція “якісного зла”.
Ми знаємо, що для тріумфу зла – потрібно щоби люди робили менше добра. А якщо самих людей катастрофічно мало та більшість інфіковано в зомбі?
А ще ми знаємо, що світ вийшов з темряви, тобто спочатку зло було абсолютним і ми з нього ліпили форму добра через формулу милосердя та прощення.
Також знаємо, що є тотальний хаос, як наслідок вибуху космічного і ми збираємо ту “божественну картинку з пазлів” методологією гармонії, краси та волі.
Отже, фільм про сатану і його філософію брехні й запаморочення, адже він є хаос і він є темрява. Це так романтично малювати й знімкувати зло – воно постійно мутує й змінюється.
На противагу стабільній Доброті й милосердю. Зло гібридне й ріжнобарвне, як теперішній світ гібридно скалічений й інформаційно інфікований. Але.
Але, завжди можна з собою домовитись. Як і домовитись з самим сатаною та укласти з ним Угоду. Як актуально, зверніть увагу: укласти з ним угоду. І що тоді – тоді ще тисячоліття крові та свіжини, брехні й війн. Як побороти сатану. Стати самим сатаною, і в бою смертельному перемогти. Ніцшеанська методологія. Або здурити його, зробити це так, щоби він, як король брехні, повірив в цю неправду. Брехнею брехню здолати.
Отже, яка мораль фільму? Доволі проста: отримаєш те, в що віриш. Віриш в добро, з добром долатимеш зло, прислужив дияволу – будеш переможений добром. Добро в фільмі – це наука та мистецтво. Там найбільше того потойбіччя та маргінесу, бо торкаєшся несвідомих структур та лабіринтів, де є прислужники зла й нечестивого. Можна зробити припущення – що сама еволюція жертовна, тобто смерть є рушієм, і точки інволюції – це “чорний козел відпусти”, котрим є сам Люцифер Джон Крістал. Хоча це не сам диявол, а його прислуга. Диволом може бути той інфікований Альфа-самець, який відриває голови простим жертвам…
Хоча, щось мені підсказує, що головний меседж фільму звучить в кінці, де вже окреслені герої продовження саги, які аналізують проблему, як незнання Першопричини… як актуально, правда?
Тобто , незнання помилок минулого, мобілізує їхнє проростання в майбутньому. Якось старомодно. Але. Але.
І ще одне, як можна не повторити помилку, якщо сама помилка є замкненим в собі гарантом майбутнього?
