«Коли на тебе нападають — захищати потрібно на усіх фронтах», — отець Антоній Яремчук про роль церкви під час війни

Коли людина шукає відповіді на складні запитання життя, нерідко звертається до мудрості тих, хто присвятив своє життя служінню іншим.

Журналістка Фіртки поїхала до Погінського монастиря Успіння Матері Божої, де поспілкувалася з отцем Антонієм Яремчуком, ЧСВВ (Чин святого Василія Великого) — вислуженим ігуменом монастиря.

Про шлях до Бога, роль церкви в сучасному світі, зокрема для українців під час війни, дошлюбні статеві стосунки, чи може віра жити окремо від церкви та масові гріхи сучасності, читайте далі.

Розкажіть про свій шлях до Бога. Коли ви зробили такий вибір?

Сьогодні я — вислужений ігумен монастиря та парох парафії Успіння Матері Божої у мальовничому, чудовому відпустовому місці в селі Погоня.

Мій шлях більше побудований на особистому пошуку Бога, аніж на досвіді рідних чи близьких. Це пов’язано із часом комуністичної влади та радянської ідеології.

Після відвідувань різних Православних церков, в яких молодому хлопцеві на той час не було місця, я випадково, так принаймні на той час мені виглядало, завітав у Греко-католицький храм святого Василія Великого у Косові, де мене на молитві зауважив отець Іван Бурдяк. Це була, як згодом я переконався, дуже цікава особистість, яка “притягувала” своїм батьківським та священицьким авторитетом.

Завдячуючи йому, я почав прислуговувати у так званій вівтарній дружині, з якої вийшло у світ згодом багато священників та й загалом гарних хлопців, які побудували гідне життя та створили, завдячуючи Богові, гарні сім’ї.

Згодом у мене був досвід, коли під час канікул, у 10 та 11 класах, я проживав при монастирі в Добромилі. Там й зродилося моє покликання піти в монастир до Чину святого Василія Великого, в якому я вже 25 років.

Як ваші рідні поставились до такого вибору?

Я одинак. На той час жив із мамою, яка завжди про мене дбала. Вона не була проти. Втім, звичайно, єдиного сина відпустити в монастир — не просте рішення.

Я навіть сказав би, що воно надзвичайно зріле та переповнене Божою опікою у поєднанні із довірою до Божої волі та бажанням із Богом співпрацювати. Десь так я відчув дозвіл своєї мами.

Що у вашій службі найбільше до вподоби?

У священицькій чи монашій, а вони йдуть завжди в парі, мені до вподоби все. Найбільше — це спілкування. Спілкування із подружжями, дітьми, молоддю. Кожен із них є неповторним та потребує окремої поради, допомоги, настанови, щоб зустрітися із Богом у своєму житті.

Насправді це велика відповідальність, адже у поєднанні з іншими обов’язками, не так просто завжди знайти час.

Та й загалом, щоб щось комусь дати, потрібно це мати, тому дуже важливо зростати особисто, духовно.

Чи були у житті моменти, коли Ви найяскравіше відчували присутність Бога?

Я постійно її відчуваю, коли відправляю Божественну Літургію й коли хліб та вино перемінюються в Тіло і Кров Христову. Немає нічого ціннішого на землі, аніж прийняття Живого Бога у своєму житті.

Звичайно, що бувають моменти, які здаються випадковими, на перший погляд звичайної людини, але коли згодом переосмислюєш ті чи інші обставини, то бачиш точно руку Господа Бога в тих ситуаціях чи обставинах.

Наприклад, подія дворічної давності. Сталась аварія. Це було 13 травня 2022 року о 7:00 годині. Під час аварії я був за кермом, а зі мною була пані Галина, мама нашого отця-диякона Антонія. Я заснув за кермом й так трапилося, що з’їхав із дороги й ми потрапили під відбійник. З авта нічого не залишилося. Воно ремонту не підлягало, настільки було понівечене, а з нами абсолютно нічого не трапилося, навіть подряпинки не було. Уявляєте?

Тут, у Погоні, я завжди відчуваю присутність Богородиці, особливо, коли складно.

Розкажіть про виклики, з якими доводиться стикатись.

Викликів багато. Найголовніше, аби ми були морально, духовно, фізично та психоемоційно стійкими.

Війна, переселенці, діти та молодь, які потребують авторитету слова, поведінки, розради — це все виклики.

Яка роль церкви в сучасному світі, зокрема для українців під час війни?

Якраз у цьому й є важлива роль Церкви — бути зі своїм народом у будь-яких обставинах їхнього життя, розділяти з ними, як кусок хліба, де Церква є тою, що простягає свою руку допомоги й тим самим виявляє сутність Любові Бога до людини, сутність любити ближнього, як себе самого, через діла, конкретні та необхідні тут й зараз.

Першочерговість церкви — Служити у Святих Тайнах, всім тим, хто цього прагне та потребує.

Війна змусила багатьох замислитись, чому Бог допускає таку страшну ситуацію в Україні?

Поясніть, чому Бог не зупиняє зло та допускає страждання?

Як завжди, це складне питання, коли людина хоче дуже чіткої відповіді. Війни описані і в Старому Завіті, і в Новому, які виявлялися, як боротьба за території, чи то за родючі землі, чи як поневолення інших народів. Тому, думаю, що і тоді ці питання війни мали такий самий зміст.

Бог не хоче війни, смерті, болю чи страждань. Бог хоче миру, любові, поваги один до одного, бо це є Його сутність і Його навчання через улюбленого Сина, а нашого Господа Ісуса Христа.

Якось я розмовляв з одним отцем на богословські теми, і в нашому спілкуванні пролунала така фраза, що Бог дає людині свобідну волю, він її не обмежує, але так може трапитися, що свобідна воля людини може стати поневоленням людини.

Коли немає у свобідній волі бачення йти своїм життям в напрямку та скеруванні до добра, яким є Бог, то людина може стати рабом своєї свобідної волі.

Війна — це тотальний брак, або повна відсутність любові керівництва до свого народу. А коли на тебе, на землю нападають — захищати потрібно на усіх фронтах: і фізичних, і духовних.

Війна — це не Божа справа, а спотворене людиною розуміння свободи. На жаль, знову людина захотіла бути Богом.

Першою війною було падіння ангелів, через бажання бути як Бог, що по факту неможливо. І це справді складно, бо торкається не тільки сотень чи тисяч людей, а цілих держав.

Чи є у Бога невислухані молитви? Наприклад, українці моляться за мир, але війна продовжується.

У Бога немає невислуханих молитов, є люди, які не моляться. А варто було б, є за що й дякувати, й просити.

Розкажіть історію виникнення Погінського монастиря Успіння Матері Божої.

За часів короля Данила Галицького, який мав воєводу Романа, що опікувався та керував військом короля, була проблематика нападу татар на наші землі.

Воєводі Роману приснився сон, де святий Миколай йому у сні сповіщає, що він переможе татарське військо, завдячуючи заступництву Покрову Пресвятої Богородиці, і що після перемоги він має обов’язок, як вдячність за перемогу побудувати храм на честь Богородиці.

Саме так й трапилось. Татар розбили, храм побудували, тому і місце називається Погоня. Я завжди на екскурсіях дітям кажу, що тут трапилось те, що хтось когось кудись погнав.

Чи є у вашому монастирі якісь особливі традиції або обряди?

Традицій чи обрядів немає, це швидше, таке людське сприйняття. У нас завжди є прощі та великі відпусти, це той час, коли можна у повноті скористати із Божої благодаті, що тут є участі в Божественній Літургії завдячуючи Святим Тайнам Сповіді та Євхаристії, отриманні Повного відпусту через молитву в наміренні Святішого Отця.

Такі прощи та відпусти у нас є кожної першої неділі місяця о 12:00 — Урочиста Божественна Літургія, Суплікація, молебень до Погінської Богородиці, о 14:30 — Хресна дорога по відпустових стаціях на всій території, окроплення та благословення свяченою водою, опісля мирування.

Кожного місяця з 12 на 13 число  маємо нічні чування, що розпочинаються кожного 12 числа о 21:00 Божественною Літургією, тривають усю ніч і на ранок 13 числа завершуються теж Божественною Літургією о 4:00 ранку.

А ще є унікальна проща — Проща Вервиця, вона має статус міжнародної прощі, коли з’їжджаються всі ті, хто моляться на вервиці. Цьогоріч ця проща відбудеться 21-22 вересня.

Які є правила для відвідувачів монастиря?

Хіба одне і то дуже просте — приходити та користати із Бога, на стільки на скільки є можливість у тих, хто до нас приходить. Двері нашого храму та монастиря для всіх завжди відкриті.

Як, на вашу думку, залучити молодь до церковного життя?

Через прощі, через спільні поїздки, зустрічі, ділення, через особистий приклад, щоб бути із ними, щоб могли бачити нашу простоту, що ми теж люди, маємо труднощі, їх долаємо, і це допомагає молоді бачити живий приклад для наслідування.

Молодим людям досить складно сприйняти те, що християнство не допускає дошлюбних статевих стосунків. Яка ваша позиція?

Моя позиція — це позиція Церкви. Не дивуюся, що складно, адже воно потребує великої праці над собою. Дошлюбні стосунки є для тих, хто хоче навчитися зраджувати в шлюбі. Дошлюбні стосунки псують будь-які відносини, бо не будуються на відповідальності та любові.

Одного разу я почув таку історію, де знайомі дівчата однієї дівчини хизувалися, що вони мають дошлюбні інтимні стосунки та насміхалися із її чистого життя, яке вона веде до шлюбу. Вона їм відповіла однією фразою:

“Що я завжди встигну стати такою, як ви, але ви ніколи не будете такою, як я”.

Без відповідальності виходить, що можна жити, як хочеш і з ким хочеш, та чи не буде одна чи друга сторона чутися, так би мовити, використаною як річ, чи не втратить відчуття гідності і чи не буде це тимчасовим — буде.

Стосунки мають мати відповідальність. Відповідальність — це єдність і нерозривність подружжя. Хто хоче бути зрадженим?

Народження і виховання дітей — це покликання, це вихід зі свого комфорту та дарування через любов у подружжі себе новому життю, що є дароване Богом, через Його Любов та співпрацю в самому подружжі.

Нерідко молодь стверджує, що можна вірити в Бога, втім не ходити до храму. Чи може віра жити окремо від церкви?

Чи можна отримувати заробітню плату і не працювати? Риторичне запитання. Віра без діл — мертва. У кожного всій час усвідомлення та зустріч із Богом.

Я в цьому переконався особисто. А чи буде використаний час, що Бог нам дав, і чи в ньому буде час на Бога? Це кожного зокрема відповідальність. Церква заохочує, а не заставляє, насилу люблений не будеш.

Які гріхи сучасності стали масово поширеними?

Я не можу відповісти на це питання, але тільки скажу одне, колись за часи підпілля та гоніння Української Греко-Католицької Церкви, люди молилися по домівках та вірили в Бога, навіть під страхом ув’язнення чи смерті.

Тепер храми відкриті і Церква вільна, а от є десь цей гріх загального такого поширення, це гріх — байдужості.

Не можливо бути добрим, коли ти не приймаєш Бога, як абсолютне добро у своє життя.

Як священник ви чимало сил віддаєте служінню іншим, а де черпаєте силу для себе?

У прийнятті Бога – Божественна Літургія, Сповідь, Причастя, молитва, читання Святого Письма, реколекції, розмови з іншими людьми, які стають для мене чудовим прикладом, як вони долають свої труднощі. Ось, де черпаю сили на сьогодні та завтра.

Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!

Читайте також:

Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну

“Кличе кожного з нас”: монахиня з Івано-Франківщини про рішення присвятити життя Богу

Духовні та практичні виклики під час війни: розмова із сестрою Згромадження Пресвятої Родини у Гошеві (ФОТО)

Одержима злим духом дівчина, чудотворна ікона та війна: розмова із монахом Василіанського монастиря, що на Ясній Горі у Гошеві (ФОТО)

Фотогалерея