З пекла: історії мешканців Олешок, яким вдалося вирватися з окупованого міста – Херсон

Коли українська армія визволила Херсон, вони теж чекали скорого визволення свого міста. Сподівалися, що невдовзі вільною від окупації буде вся територія області. В тому числі – і Олешки.

Але натомість довелося у 2023 році пережити жахіття червневого «потопу», а потім виїжджати з окупованої території самотужки. І вони змогли вирватися з цього пекла. Залишивши там домівки, майно та, власне, і частину душі. Бо довелося покинути рідні місця, і перспектива повернення поки що – у тумані.

У наших співрозмовників – мешканців Олешок, які нещодавно покинули окуповане і прифронтове місто, лишилися на окупованій території родичі і друзі. Тому з міркувань їх безпеки, ми змінили ім’я людей, а також обійдемося без деяких подробиць, які допомогли б їх ідентифікувати.

Один з цих людей зміг виїхати з окупованого міста завдяки волонтерам, а іншій співрозмовниці довелося шукати порятунку самотужки. Але врешті решт вони змогли дістатися неокупованої частини України. Ціною чималих зусиль и з дуже великою шкодою для здоров’я, бо обидва – вже немолоді люди. 

«Сподівалися, що ЗСУ швидко виб’ють окупантів»

– Це було, як сніг на голову, – розповідає мешканка Олешок Надія (ім’я змінене) про перші дні повномасштабного російського вторгнення. – Події останніх тижнів перед вторгненням викликали занепокоєння, і були певні побоювання. Але хотілося вірити, що до такого не дійде. Для мене те, що сталося, було ударом, шоком. Російських військових ми побачили в місті вже 24 лютого. Тоді їх цікавило не місто, а Антоновський міст, бо окупантів цікавив шлях на Херсон, йшли бої за обласний центр. Передові російські частини були біля мосту на самому початку вторгнення. А 25 лютого вже можна було казати про окупацію Олешок.

Валентин (ім’я теж змінене) каже, що російська окупація розпочалася для нього із звуків пострілів, які лунали зі сторони Антонівського мосту:

– Спочатку я не бачив російських військових, – розповідає чоловік. – Про вторгнення дізнався з новин. А потім почув постріли, а вже потім вживу побачив окупантів.

Траса від Олешок до Херсона (березень 2022 року). Автор невідомий

І Надія, і Валентин кажуть, що спочатку були впевнені у скорому визволенні міста:

– Власне, – каже Надія, – у цьому були впевнені чимало мешканців міста, тому люди не квапилися виїжджати. Чекали, що Збройні сили України із дня на день виб’ють загарбників, і все владнається.

Обидва мешканця Олешок, з якими ми спілкувалися, брали участь у проукраїнських мітингах, які проводилися в місті на початку російської окупації.

– Мене одночасно і дивувала, і тішила кількість учасників мітингів, – каже Валентин. – Коли я побачив, що настільки багато людей вийшли виразити негативне ставлення до окупації, зрадів.

– Спочатку, – розповідає Надія, – ми не боялися. На мітингах мешканці міста підходили до окупантів буквально впритул, кричали: «Додому!». У мене тоді якось промайнула думка, що російські військові можуть і вогонь по нам відкрити, але все ж вирішила для себе, що вони – люди, і тому не перетнуть певну межу. Зараз це, звісно, сприймається як дещо дуже наївне. Зараз вже більш ніж очевидно, що росіяни – не люди.

«Ввічливі», буряти, «бики», зеки…

Надія розповідає, що окупанти почали показувати, «хто в будинку хазяїн» вже невдовзі після того, як зайняли Олешки:

– Разом з військовими в місто заїхали росгвардійці. І саме вони почали робити рейди: розшукували учасників бойових дій на Донбасі, колишніх військових, правоохоронців, активістів, працівників органів влади… Деякі мої знайомі зазнали переслідувань і репресій. Про долю когось з них досі немає відомостей. До речі, я теж цікавила окупантів, бо працювала у державній установі. До нас у будинок двічі приходили «гості», але так співпадало, що в той час нікого не було вдома. Після другого разу ми з чоловіком не стали спокушати долю і знайшли тимчасове житло (де, не скажу, бо наражатиму на небезпеку людей, які нам допомогли), а також вдалися до деяких хитрощів. Зокрема, нам було потрібно спілкуватися телефоном з дітьми, родичами, друзями, але при цьому було треба зробити це так, щоб у разі потрапляння «на підвал» окупанти не отримали доступу до контактів та іншої інформації. Для цього ми дещо робили, але – що саме, я не розповідатиму. Бо знаю, що і зараз те саме роблять чимало мешканців окупованих територій. Виїжджати ми не ризикнули, бо я знала, що внесена до списків ворогів, і мене з першого ж блокпосту відправили б «на підвал».

1Житлоселище (фото невідомого автора від березня 2022 року)

Валентин каже, що добре знав про переслідування і репресії, але його самого це не торкнулося:

– Я – людина пенсійного віку. Тому навіть при тому, що колись працював в правоохоронних органах, окупантів не цікавив. Діти і онуки, на щастя, виїхали ще на початку окупації. Не торкнулося це і моїх друзів та знайомих, бо більшість їх – теж дуже немолоді люди. Але був інцидент, який мене налякав. Одного разу на ринку виникло у мене непорозуміння з одним російським військовим, і той заявив: «Ми що, не знаємо, що ти – колишній ментяра?!». Тобто, якісь бази даних окупанти отримали, знали, хто є хто у місті.

За словами чоловіка, в Олешках було кілька ротацій окупантів. Російські військові і росгвардійці не мародерили (принаймні на початку окупації), поводили себе відносно стримано. Але саме під час перебування в місті росгвардійців репресії були найсильнішими: шукали і відправляли «на підвал» усіх, хто потенційно міг чинити опір окупантам.

1

Ближче до літа 2022 року, як згадують олешківці, у місто зайшли так звані «мобіки» з «народних республік» Донбасу. Ті поводили себе дуже маргінально: пиячили, постійно шукали, що можна вкрасти, спустошували будинки і квартири містян, які виїхали. 

Були і кадирівці, але вони майже не взаємодіяли ані з місцевим населенням, ані з окупаційною владою.

– В місті перебували різні російські військові, – згадує Надія. – Ми з чоловіком переховувалися і дуже нечасто вибиралися кудись в місто, але теж встигли побачити різних окупантів. Був час, коли в місті перебували «ввічливі люди». Вони поводили себе інтелігентно. Коли щось купували на ринку чи в магазинах, ставали у черги. Після них заїхали буряти. Ось це вже була біда, бо вони поводили себе, як дикуни. А якось розмістили в місті підрозділ, де в усіх були шеврони із зображенням ведмедя і написом «Буду бить хохлов даже в аду». Ці, як в народі кажуть, бикували. Усіляко демонстрували, що вони – «вища раса». Були в Олешках і зеки з «Шторм Z». Російська пропаганда розповідала про них як про таких, що стали на шлях виправлення, але це – балачки. Усі «штурмовики» – затяті злочинці, вони такими і лишилися. Тільки стали ще небезпечнішими, бо отримали зброю і певну владу. Їх цікавило тільки мародерство: перебували у постійному пошуку того, що можна «хапнути». А ще у багатьох російських військових була спільна риса: феноменальне невігластво у звичних для нас моментах. Я сама цього не бачила, але чула від знайомих, що окупанти не могли користуватися нашою побутовою технікою, вони часто не знали, що це таке. Думаю, причина в тому, що чимало російських військових – з глухої провінції, де життя застрягло, мабуть, на рівні ХХ сторіччя. Вони дивувалися тому, що у нас на даху багатьох приватних будинків – супутникові «тарілки», дивувалися, наскільки заможно, з їх точки зору, живуть українці середнього достатку. З обуренням казали: «Хто дозволив їм так добре жити?!».     

І Валентин, і Надія, розповідаючи про російських військових, наголошували, що незалежно від поведінки усі вони були окупантами і становили небезпеку для мирних мешканців.

Як виживали

Як і в Херсоні під час російської окупації, в Олешках були серйозні проблеми з постачанням у місто їжі, ліків, товарів першої необхідності.

– На початку окупації, – розповідає Валентин, – проблеми були дуже великі, бо ринок і чимало магазинів не працювали. Потім ситуація з постачанням почала покращуватися, але виникла нова проблема: ставало все менше українських товарів, десь з весни 2022-го почали з’являтися у продажу товари з Росії. Їх ми, звісно, намагалися не купувати. Тим більш, що працював гуртовий ринок у Великих Копанях, і звідти почали привозити сільгосппродукцію.

1Колона російської техніки на обʼїзній дорозі (фото невідомого автора від березня 2022 року)

За словами чоловіка, серйознішою проблемою була відсутність грошей:

– Якщо людина отримувала якісь виплати на картку, то десь до осені 2022 року була можливість перевести безготівкові гроші в готівку. Деякі ділки займалися цим на свій страх і ризик, беручи за послуги чималі відсотки – до 25% від суми переведення в готівку. Але я цим не користувався, бо виникли певні проблеми з моєю пенсійною карткою, і я зміг відновити її лише нещодавно, коли опинився на неокупованій території. А дружина отримувала пенсію на пошті, але після окупації це припинилося. Хіба що раз принесли їй 10 тисяч рублів як людині з інвалідністю. Для подальшого отримання виплат треба було реєструватися в окупаційних структурах, а ми не робили цього принципово. Тому було зовсім скрутно. Виживали, продаючи задешево техніку, яку використовували для присадибного господарства.  

Надія та її чоловік опинилися у ще більш складній ситуації. З міркувань безпеки вони не користувалися послугами ділків, які переводили в готівку гроші з українських карт. Вижити допомагали друзі:

– Ще під час карантину ми створили в одній з соцмереж спільноту для взаємодопомоги. Спілкувалися там і під час окупації. Нам дуже допомагали люди з цієї спільноти, за що їм – велика подяка. Коли відновилося автобусне сполучення з Херсоном, наші друзі або щось передавали нам через водіїв, або привозили самі. Взагалі хочу зазначити, що мешканці Олешок організували дуже хорошу систему взаємодопомоги. На початку окупації були дуже великі проблеми з хлібом. І люди, які мали можливість його пекти, пекли і роздавали тим у кого не було такої можливості. Люди, спілкуючись через групи в соцмережах, кооперувалися: у когось було обладнання для випічки, хтось мав борошно, дріжджі.

Жінка розповідає, що під час окупації мешканці міста жили сподіваннями на визволення:

– Коли був визволений Херсон, ми з нетерпінням чекали, що скоро настане і наша черга. Дванадцятого листопада 2022 року мій чоловік пішов на ринок, а потім розповів, що у всіх був дуже хороший настрій. Люди, проходячи повз один одного, казали: «Вітаю!» і так само відповідали. По ринку ходили і російські військові. Тому, звісно, ніхто не казав, з чим вітає, але усе було зрозуміло. Ми чекали на визволення. Але проходив місяць, другий… Сподівання танули, і люди почали інтенсивніше виїжджати з Олешок. 

«Потопельники стояли у воді, як свічки»

– Це стало несподіванкою не лише для нас, а й для багатьох російських військових, які були у місті. Їх просто не попередили, що скоять інші окупанти, – розповідає Надія про шосте червня 2023 року – день, який мешканці Херсонщини запам’ятають дуже надовго.

Коли олешківці дізналися про підрив дамби Каховської ГЕС, рятувалися хто як міг, геть не сподіваючись на допомогу окупаційних служб.

1

– Тоді ми вже були вдома, – каже Надія, – і коли дізналися, що йде велика вода, швидко підготували надувний човен, який у нас був, зібрали в сумку документи, деякі речі. І скоро виявилося, що зробили це не даремно. В наш двір вода зайшла з городу. Вже через п’ять хвилин після того, як ми побачили воду у себе у дворі, глибина була вже по коліно. І вода прибувала. Настільки інтенсивно, що бурлила. Ми ледве вибралися, бо вода майже заблокувала хвіртку. Це був просто жах. Люди, які наважувалися плисти на човнах самі, не втримувалися, бо човни через дуже стрімку течію переверталися. Думаю, серед потопельників чимало саме таких людей. Бо мінімум одна людина повинна була сидіти в човні і гребти, а мінімум одна, фізично сильніша, повинна була перебувати у воді і утримувати човен від перевертання. І ми, коли вибиралися човном на суху частину міста бачили часто: чоловік тягне човен, утримує його, а всередині – жінки, діти. Гинули і ті, хто не зміг вибратися з домівок. Не було шансів і у мешканців будинків з очеретовими стріхами, які вирішили на цих стріхах перечекати повінь. Стріхи обвалювалися, і…

1

Надія з чоловіком змогли врятуватися. Вони вийшли з води біля готелю «Колос».

– Витягли ми човен. Сидимо біля готелю, завернувшись у пледи, які прихопили з собою. Вже була ніч. Куди ми підемо? Значить, сидимо. І тут підходять кілька російських військових. Ми дуже налякалися, бо могло статися що завгодно. Могли і розстріляти. Але окупанти просто трохи постояли і пішли далі. Ми помітили, що військові були якимись дивними. Потім зрозуміли, що вони були розгубленими. Згодом підійшла ще одна група окупантів. Ці звернулися до нас. Спитали, де можна переночувати. Ми відповіли, що не знаємо, бо самі через повінь лишилися без домівки. Пізніше ми дізналися, що внаслідок повені загинули чимало російських військових. Багато окупантів втратили зброю, коли вибиралися з води. Місцеві окупаційні пропагандисти казали, що нібито російські військові рятували мирне населення. Можливо, такі випадки і були. Але ми чули і про те, що окупанти відбирали човни у мирних мешканців, не даючи тим можливості врятуватися. Крім того, люди, які сиділи на дахах будинків просили забрати їх російських військових, які на човнах пропливали повз. Не забирали. Навіть якщо була така можливість.

За словами Валентина, внаслідок повені загинули чимало людей і в Олешках, і в селах. Чоловік каже, що чув про чимало загиблих у Солонцях.

– В Олешках загинув мій давній знайомий. Не зміг вийти з будинку, був заблокований. Ми з дружиною ледве врятувалися. А загалом на лівобережній частині Херсонщини загиблих дуже багато. Окупаційна влада повідомляла про кілька десятків, але реальна цифра – точно кілька сотень, – каже чоловік. 

Надія згадує, що під час повені вона була настільки під враженням тих подій, що не могла і подумати про гірше. А гіршим були дні, коли вода тільки зійшла.

– Мені, – каже жінка, – і досі дуже моторошно про це згадувати. Коли вода зійшла, на дверях будинків і на парканах почали з’являтися написи «Трупов нет». Їх робили росіяни, які обстежували будинки. Йдеш там, де була повінь, бачиш будинок без такого напису, і усе стає зрозумілим. Здебільшого це зруйновані будинки. Під тими завалами загиблі люди пролежали не один місяць.

За словами Надії, під час повені спостерігалося явище, пояснення якому вона не знайшла:

– Усі потопельники стояли у воді, як свічки – струнко: чоловіки, жінки, діти. Стать і вік загиблого в даному випадку не відігравали ніякої ролі. Про це явище говорили багато мешканців міста. У мене – тільки припущення щодо причин. Не виключаю, що якусь роль в цьому відігравало те, що вода йшла з величезною кількістю мулу.

Розповідаючи про ті події, жінка спочатку стримувала сльози, а потім все ж заплакала, коли дійшло до найбільш щемливого:

– Наймоторошніше було дивитися на людей, які втратили все. Я бачила, як вони приходили до того, що лишилося від їх осель. Приходили, щоб там недовго посидіти чи постояти. Можливо, хотіли бодай трохи відчути той неповторний стан, який виникає у людини лише вдома. Точніше, відчути відлуння того стану. На цих людей було дуже важко дивитися: змарнілі, почорнілі від горя… Вони виглядали, не підберу іншого порівняння, як живі мерці. Бо напевне не відчували себе повністю живими без домівки. Багато разів бачила: прийдуть такі люди туди, де жили раніше, постоять чи посидять біля того, що колись було частиною їх життя, і йдуть кудись, мабуть, туди, де отримали тимчасовий прихисток. Страшно це. Моторошно.

Жінка каже, що розповіді окупаційних медіа про масову евакуацію в Олешках під час повені – неправда:

– Ніякої масової евакуації не було. Коли пішла велика вода, по місту їздила машина з гучномовцем, з якого оголошували, що буде евакуація. Місцем збору назвали територію біля пожежної частини. Але звідти ніхто нікого не евакуював. Приходили туди і російські військові. Шукали своїх, бо був у них тоді величезний безлад. Власне, безлад був усюди. Пригадую, біля будинку, де ми, одинадцять постраждалих, тимчасово оселилися, я побачила трьох жінок поважного віку. Вони спитали: «Ви не знаєте, якась влада є в місті?». Виявилося, жінки хотіли знайти когось з влади, спитати, що людям робити. Але нікого з окупаційних чиновників не було на місці. Таке враження, що вони або втекли, як тільки дізналися про повінь, або взагалі були про неї попереджені і втекли заздалегідь.

Розповіла Надія про ще одну зустріч з окупантами під час тих подій:

– Коли вода тільки відійшла, ми з чоловіком прийшли до нашого будинку подивитися, у якому він стані, що можна врятувати. Повз проїжджала машина з російськими військовими. Зупинилася біля нас. Один з них вийшов. І була така розмова. «Що, майно утопло?», – питає окупант. «Утопло», – відповідаємо. Він: «Ну кріпитеся». Ми лише зітхнули. Далі росіянин питає: «А є у вас власний транспорт, на якому ви зможете звідти поїхати? Краще виїжджайте». Ми відповіли, що немає транспорту. Він сказав: «Ну діло ваше». Сів у машину і вона рушила далі. Можливо, вони шукали, чим поживитися. Бо після повені окупанти чинили страшне мародерство. Було багато покинутих осель, і росіяни шукали, чим там можна поживитися, що ще придатне для використання. Поводили себе просто як бандити. Не виключаю, що ті військові могли і розшукувати дезертирів. Тоді чимало окупантів хотіли скористатися безладом, щоб втекти.    

Надія теж згодна з тим, що загиблих внаслідок повені людей на лівобережжі – значно більше, ніж в «офіційних» даних окупантів:

– Окупанти збирали тіла загиблих, звозили за місто, там були викопані траншеї, туди скидали тіла, зверху – старі автомобільні покришки, підпалювали їх, а після закопували траншеї. Тому ми навряд чи дізнаємося, скільки насправді загинуло людей під час того жахіття.

Пекло і порятунок

Ще одним, не меншим, лихом були інтенсивні обстріли Херсона і Олешок.

– Російські військові, – розповідає Надія, – викочували гармати, спочатку били по Олешкам, а потім, нібито у відповідь – по Херсону. Окупаційні пропагандисти повідомляли про «обстріли уронацистами мирного населення». Але ж люди усе бачили і розуміли. Під час цих обстрілів загинуло чимало людей. Дуже часто гинули ті мешканці приватних будинків, у кого підвал був розташований на деякій відстані від житла. Вони гинули, намагаючись перебігти з будинку в підвал. Треба було подолати дуже невеликий шлях у кілька десятків метрів, а, може, навіть у кілька метрів, але саме на цьому шляху людей наздоганяли уламки. Тому ми під час тієї гарячої пори, з листопада 2022 року, майже постійно перебували в підвалі. У холоді та вогкості. Це дуже погано вплинуло на наше здоров’я. Ще більше загострилися наявні хвороби, з’явилися нові. І ми прийняли рішення все ж ризикнути і спробувати виїхати на неокуповану частину України.

1Залишки будинку окупаційного “ексмера” Олешок Георгія Журавка

Валентина та його дружину теж спонукали виїхати нестерпні умови: постійні обстріли, а також те, що вже не було на що жити. Подружжю пощастило: виїхати з окупованої території їм допомогли волонтери.

– Ми, – розповідає чоловік, – в’їхали в Україну через території РФ. В’їжджали навесні 2024 року через Колотилівку – єдиний пункт пропуску на українсько-російському кордоні, який працює у гуманітарному форматі. Нам пощастило. Пройшли усі блокпости і перетнули кордон, можна сказати, без проблем. Думаю, росіян просто не цікавило немолоде подружжя, де дружина до того ж – з інвалідністю. На одному з блокпостів військовий нам навіть сказав: «Дивно, що ви виїжджаєте тільки зараз».

Надії та її чоловіку довелося виїжджати у більш складних умовах.

– Скористатися допомогою волонтерів ми не змогли, бо не мали можливості перебувати на зв’язку з ними протягом часу, необхідного, щоб про все домовитися. Виїжджали із звичайними перевізниками. Це було дуже ризиковано, але наважилися, бо ще трохи – і здоров’я вже не вистачило б. Їхали через Крим. Потім – через Балтію. Ми намагалися видалити усі, як зараз прийнято казати, цифрові сліди, але коли перетинали державний кордон Росії, на пункті пропуску усіх ретельно перевіряли, і мене вирахували. Це були дуже жахливі шість годин, протягом яких я перебувала в приміщенні для перевірок. Були моменти, коли думала, що – усе, мене передадуть ФСБшникам, і… Але врешті решт нас пропустили. Можливо, російські прикордонники (там були дуже молоді хлопці) вирішили, що возитися зі мною немає сенсу. Бо після тривалого перебування у підвалі і відсутності будь-якої медичної допомоги при моїх хворобах, я виглядала так, що коли вже після перетину кордону, зробила селфі і відправила дітям, вони дуже налякалися. Настільки все було погано. Втім, не виключаю, що прикордонники ще й не хотіли мати зайвий клопіт, бо готувалися до перезмінки. Як би там не було, мені у підсумку пощастило.  

Коли російські прикордонники все ж відпустили немолоду хвору жінку, вона, вийшовши з приміщення, де провела шість годин, побачила, що увесь цей час на неї чекав автобус, яким вона їхала. Пасажири одностайно вирішили: не їдемо, поки не владнається ситуація.

– Я так розчулилася! – пригадує Надія. – коли врешті решт увійшла в автобус, то побачила, як люди зраділи. Усі кинулися до мене. Пропонували води, поїсти. Питали, як почуваю себе і чи не потрібно прийняти якісь ліки. Казали, що у кожного є аптечка, і багато чого можна знайти: «Тільки скажіть, що вам потрібно». Ну і як не вірити у людську доброту після такого?

Жінка розповідає, що після виїзду з Росії лишилася з чоловіком на місяць за кордоном, бо обидва перебували в такому стані, що потребували дуже серйозного лікування. Зараз подружжя живе в одному з українських міст.    

Дана публікація була підготовлена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністюГО “Херсонська обласна агенція громадської журналістики МІСТ”і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Джерело